Timothy C. May був cypherpunk — учасником середовища, яке прагнуло захищати приватність за допомогою криптографії. Він написав The Crypto Anarchist Manifesto і The Cyphernomicon. Досліджував, як шифрування, цифрові підписи й гроші можуть змінити відносини між людьми та інституціями. Це була його власна політична візія, а не спільна позиція всіх cypherpunks чи технічний проєкт Bitcoin.
Уявіть людину, яка хоче висловити думку чи запропонувати роботу в інтернеті, але не хоче кожному показувати документ, що посвідчує особу. Мей розмірковував, як вона могла б налагоджувати відносини та здобувати довіру. За його пізнішим поясненням, The Crypto Anarchist Manifesto він написав у середині 1988 року. Прочитав його на установчій зустрічі cypherpunks у вересні 1992 року, а в листопаді 1992 року надіслав до поштової розсилки. Отже, дата повідомлення не є датою написання маніфесту. Короткий текст передає ідею: математичні інструменти можуть відкрити можливості, що раніше залежали від дозволу посередника. [1]
Шифрування захищає вміст повідомлення від людей без потрібного ключа. Візія Мея у маніфесті 1988 року сягала далі: приватні повідомлення, договори й торгівля, на його думку, могли послабити здатність інституцій контролювати людські відносини. Цей напрям він називав криптоанархією. Він також згадував можливі зловживання, зокрема нелегальні ринки; йшлося не лише про зручнішу приватну пошту. Це міркування про суспільство, а не виміряна властивість застосунку. Коли програма обіцяє анонімність, усе одно слід з’ясувати, що вона приховує і від кого. Надійно зашифрований вміст сам собою не обов’язково приховує, хто й коли під’єднався. [1]
В есе 1994 року Мей пояснює, чому ім’я в інтернеті не обов’язково є маскою без минулого. Важливо користуватися ним тривалий час і не давати іншим легко видавати себе за його власника. Уявімо перекладача, який регулярно виконує якісну роботу під тим самим ім’ям. Замовники можуть оцінити цю історію, не знаючи офіційного імені. Цифровий підпис допомагає перевірити, що власник відповідного ключа схвалив повідомлення. Він не гарантує чесності людини чи якості наступного замовлення. Репутація виникає з учинків і досвіду інших; підпис лише допомагає пов’язати дії з певною ідентичністю. [3]
The Cyphernomicon у версії 0.666 від 1994 року збирає запитання, нотатки й розлогі міркування про криптографію та її суспільні наслідки. У вступі Мей пояснює, що це його власні погляди, а не офіційні відповіді всього руху. Він визнає також прогалини й суперечності. Це допомагає читати текст як запис живої дискусії та думок автора, а не технічний стандарт, у якому всі абзаци мають точно узгоджуватися. Окреме речення не варто подавати як погляд кожної людини, що вважала себе cypherpunk. [2]
В есе 1994 року Мей високо оцінює дослідження Девіда Чаума у сфері приватного спілкування та цифрових грошей. Водночас він прямо не стверджує, що Чаум погоджується з його політичними висновками. Це корисне розрізнення і поза історією: хтось може створити інструмент захисту даних, а інша людина — пов’язати його з радикальною зміною суспільства. Згода щодо роботи інструмента не означає згоди щодо того, яким має бути світ. Тому варто відрізняти автора технічного дослідження від автора його політичного тлумачення. [3]
Ремейлер пересилає повідомлення, намагаючись ускладнити їх пов’язування з відправником. У 1994 році Мей відрізняє ланцюжки ремейлерів із шарами шифрування від тодішньої служби типу Julf, що спиралася на довіру до оператора. Для користувача обидва варіанти можуть виглядати як анонімна пошта, але їхні передумови різні. Це схоже на різницю між довірою всієї історії одному кур’єру та розподілом доставки між учасниками з обмеженим оглядом. Саме з’єднання в ланцюжок теж не гарантує досконалої анонімності. Головне запитання — хто може розкрити зв’язок і що станеться, якщо він помилиться чи співпрацюватиме з противником. [3]
Мей часто пише впевнено, але наприкінці есе 1994 року не прогнозує, що весь світ незабаром переселиться в кіберпростір. Він визнає незавершеність інструментів і складність користування цифровими грошима. Це важливо для розуміння розвитку технологій: сильній ідеї може бракувати простого користування, довіри людей або можливості щось купити за ці гроші. Тому текст можна читати як карту запитань і очікувань того часу. Що з них згодом справдилося, слід перевіряти на конкретних системах, а не за впевненістю авторського тону. [3]
Мей допомагає зрозуміти середовище, де обговорювали приватні цифрові відносини та гроші. Проте whitepaper Bitcoin від 2008 року описує конкретний механізм під ім’ям Satoshi Nakamoto. Зокрема, він пояснює, як мережа може узгодити порядок платежів і протидіяти повторному витрачанню тих самих коштів. Ранні міркування Мея не доводять ні авторства цього рішення, ні справжньої особи Satoshi. Його місце в історії зрозуміліше без таких скорочень: він пропонував запитання й політичні ідеї, з якими можна погоджуватися чи сперечатися, а можливості Bitcoin визначають його власні правила. [4]
Для повної картини прочитайте також Ralph Merkle, Eric Hughes, Шифропанки, The Crypto Anarchist Manifesto. На цю статтю також посилаються The Crypto Anarchist Manifesto, A Cypherpunk’s Manifesto, Ralph Merkle, Eric Hughes.