Eric Hughes — шифропанк і автор A Cypherpunk’s Manifesto. Шифропанки прагнули захищати приватність за допомогою криптографії — математичних методів захисту й перевірки інформації. Г’юз наголошував на особистому виборі та практичній роботі: недостатньо вимагати приватності, потрібно створювати й використовувати системи, що її підтримують.
Коли ви хочете написати комусь приватно, самого бажання, щоб ніхто інший не прочитав повідомлення, недостатньо. Важливий і засіб, яким його надсилаєте. Саме такий перехід до дії обстоював Ерік Г’юз у A Cypherpunk’s Manifesto, підписаному й датованому 9 березня 1993 року. Він закликав самостійно будувати захист за допомогою програм, шифрування та інших інструментів. Маніфест передусім пояснює мотивацію і напрям роботи. Це не технічний посібник, за яким можна оцінити будь-яку пізнішу програму лише тому, що вона посилається на шифропанків. [1]
У тексті 1993 року Г’юз відрізняє приватність від цілковитої таємності. Йдеться не про те, щоб ніхто ніколи нічого про вас не знав, а про можливість вирішувати, що і кому відкривати. Він називає це вибірковим розкриттям. Уявіть, що ви повідомляєте другові особисту новину, яку не хочете розміщувати на загальнодоступній дошці оголошень. Поділитися з другом не означає відмовитися від приватності: важливе коло адресатів. Шифрування може захищати вміст під час спілкування. Проте коли одержувач уже його знає, сама математика не завадить йому розповісти про це іншим. [1]
У маніфесті 1993 року Г’юз наводить буденний приклад: ви купуєте журнал у крамниці й платите готівкою. Продавцеві потрібно знати, що ви купуєте і що заплатили, але не обов’язково ваше ім’я. Менше даних не означає, що інша сторона нічого не знає про операцію. Вона знає товар і суму, а можливо, і бачила вас. Сенс у тому, щоб обмежити інформацію потребами обміну. Те саме запитання корисне для цифрової послуги: чи справді ця конкретна функція потребує всіх запитуваних відомостей? Різні ситуації мають різні вимоги; варто свідомо відділяти необхідні дані від зайвих. [1]
Маніфест 1993 року пов’язує приватність із написанням і поширенням програм. Вихідний код — це доступний для читання запис інструкцій, з яких створюють програму. Його публікація дає змогу вивчати підхід, випробовувати зміни та шукати помилки. Порівняйте готовий пристрій без пояснень із пристроєм, креслення якого доступні. Креслення полегшують перевірку, але не доводять, що аудит безпеки вже відбувся або що жодної вади не пропустили. Заклик Г’юза дає важливий початок практичній роботі. Докази конкретного результату все одно залежать від того, що справді перевірили. [1]
Наприкінці маніфесту 1993 року Г’юз пов’язує поширення приватності із суспільною співпрацею. Це не лише математична задача для програміста. Для безпечного листування відповідний інструмент потрібен і одержувачу, а обидві людини мають розуміти, як ним користуватися. Якщо одержувач опублікує довірений йому вміст, захист передачі сам собою цього не вирішить. Тому важливі доступність, зрозумілість і домовленості між людьми. Справний механізм — частина відповіді; впровадження й реальне використання показують, кому та за яких обставин він допомагає. [1]
Ще до маніфесту Г’юз працював над сервісом пересилання повідомлень. У дописі від 25 вересня 1992 року він опублікував hopping remailer — прототип, здатний пересилати лист послідовними кроками. Remailer — це сервіс пересилання. Ця програма змінювала заголовки листа, тобто відомості для доставки, і передавала наступну інструкцію пересилання. Г’юз описав тест, під час якого неодноразово надсилав лист самому собі та спостерігав за його проходженням. В архіві можна побачити конкретний код і те, що автор насправді випробував. Це документований тест маршрутизації, а не аудит анонімності в реальних умовах. [2]
Наприкінці допису 1992 року Г’юз попереджає, що сама ця система не є безпечною. Наступним проєктом він називає додавання шифрування: вміст мав шифруватися заздалегідь, а відповідний шар — розшифровуватися перед зміною заголовка. Так він хотів приховати інструкції маршрутизації від сторонніх очей. Однак цієї властивості ще не було в продемонстрованому рішенні. Це корисний урок для читання будь-якої історії розробки: прототип може виконувати окреме завдання, але ще не надавати захисту, очікуваного від готового продукту. Заплановану функцію не можна вважати вже перевіреною можливістю. [2]
Г’юз допомагає зрозуміти, чому люди почали створювати відкриті інструменти для приватного спілкування й цифрових грошей. Проте whitepaper Bitcoin 2008 року описує власний платіжний механізм під ім’ям Satoshi Nakamoto: перевіряти платежі й запобігати повторному витрачанню тих самих коштів без центрального адміністратора. Маніфест Г’юза та його робота з пересилання листів самі собою не доводять авторства цього протоколу. Його документований внесок інший і важливий сам по собі: чітко пояснити цінність особистого вибору та поєднати захист приватності з конкретним написанням і поширенням коду. [3]
Для повної картини прочитайте також Timothy May, Len Sassaman, A Cypherpunk’s Manifesto, Приватність у Bitcoin. На цю статтю також посилаються The Crypto Anarchist Manifesto, A Cypherpunk’s Manifesto, Timothy May, Len Sassaman.